Муся Фроймівна Горловецька, народилася 6 жовтня 1938 року, в Біробіджані в єврейській родині Фройма Абрамовича Горловецького і Любові Янкелевни Буйняк. 19 листопада 1939 року в родині народжується друга дитина – син Абрам (Яків). Батьки матері, бабуся Етель і дідусь Янкель, не можуть не радіти своїм онукам.
За кілька днів до початку Другої світової війни, влітку 1941року, батько з дітьми їде в гості до свого брата Ісаака в Білу Церкву. Там і застає їх війна. Фройма Абрамовича одразу визивають у військкомат. Звідти він має їхати на передову. Але, що ж робити з дітьми? Ісаак Абрамович побоявся взяти племінників, бо вже знав, що німці роблять з євреями. Тому Фройм Абрамович, перед відправкою на фронт, віддає дітей у Будинок малюка під чужими іменами. Так Муся стає Нюсею Швидкою, а Абрам – Яковом Безіменним. Чоловік встиг повідомити про це вагітній дружині в Біробіджан. Почувши таку звістку, Любов Янкелевна збирає речі та хутко вирушає з Далекого Сходу в Україну за дітьми. Але зустріч не відбулася. На одній з зупинок жінці повідомляють, що потяг далі не піде, бо Біла Церква вже зайнята фашистами. Оскільки жінка була партійним працівником не самого низького рангу, її негайно відправляють в евакуацію в Середню Азію.
У спогадах Мусі про Будинок Малюка: погано їли, від голоду ріжучи болі в животі, рани на ногах, з яких тече сукровиця, теплої одежі нема, постійно холодно, тому, взимку, без гострої необхідності, взагалі не виходили на вулицю. Коли з’являлися німці, єврейських дітей та дітей військових, поспіхом відводили до кухарки, тітки Каті, яка жила через вулицю. Там їх ховали у захаращеному підвалі, де бігали величезні щури. Діти мусили сидіти тихо, ховаючись в горах сміття і непотрібних, зіпсованих речей, щоб їх не знайшли поліцаї. Але це було дуже складно і страшно, оскільки щури, не боялись людей, кусали і гризли дитячі ніжки. Було дуже болісно і ці ранки довго не загоювались. Найяскравішим і страшним спогадом маленького Абрама (Якова) було те, як він, побачивши перший сніг, босоніж вибіг пограти на вулицю і помчався до річки. Сніг був такий чистий, такий білий, такий пухнастий. На річці дитина потрапила під обстріл. Якова поранило в спину і в стегно, осколками сильно посікло ноги. Білий сніг став червоним. Знайшли малечу не одразу, з відмороженими ногами, стікаючого кров’ю. З того часу хвороби ніг стали його постійними супутниками по життю.
Після звільнення Білої Церкви в 1944 році Любов Янкелевна знайшла своїх діток, забрала їх та познайомила з молодшим братом Валериком, який народився вже в евакуації. Мусі повернули її ім’я та прізвище, а от Абраму – тільки прізвище. Мати вирішила залишити дитині ім’я Яків, до якого малюк звик за ці роки. Старша Муся довго не могла пробачити мамі, що вона їх кинула і через це, вони з Абрамом опинилися в Будинку Малюка. Але згодом, дівчинка прийняла мамині пояснення і зрозуміла, що для батьків, це був єдиний вихід на той час. Від мами діти дізналися, що батько вважається безвісті зниклим. Вже ставши дорослими, вони через архіви військкомату дізнаються, що їх батько був відправлений під Харковом у розвідку в тил ворога. Розвідувальна група потрапила в засідку під сильний обстріл, ніхто з цього рейду не повернувся. Подальша доля членів групи невідома, всі вважаються безвісті зниклими.
Мати з трьома дітьми залишається жити в Білій Церкві. Жінка хапається за будь-яку роботу, аби тільки мати змогу прокормити своїх дітей. Вони живуть впроголодь. Діти швидко ростуть, їх потреби також. Тоді Любов Янкелевна звертається по допомогу до своїх сестер Ади та Ліди, які мешкають в Києві. Ада Янкелевна забирає до себе в родину Якова, якій в ту пору навчався в четвертому класу початкової школи. Лідія Янкелевна увозить до себе маленького Валерика. Дочка зостається поруч із мамою.
Муся закінчує вісім класів і щоб допомогти мамі йде працювати на швейну фабрику, пришиває ґудзики до готового одягу. Паралельно навчається у медичному училищі. По закінченні працює медичною сестрою в дитячому садочку, виходить заміж, народжує сина Ігоря. Сімейне життя не складається, чоловік сильно п’є, пара розлучається. Помирає мама. Невдовзі, після цієї сумної події, Муся зустрічає свого другого чоловіка, Дмитра, з яким живе душа в душу і який стає справжнім батьком її синові. Муся багато хворіє. Від переживань за здоров’я дружини, трапився інсульт у Дмитра, його спаралізувало. Муся Фроймовна доглядає за лежачим чоловіком, але врятувати не може. Його смерть ще більше підриває її здоров’я. Голодне і холодне дитинство, також дають про себе знати: анемія, захворювання ШКТ і ОРА, ЖКХ, трофічні виразки на ногах, хвороба нирок. Поки ця мужня жінка мала сили, вона працювала. Вже вийшовши на пенсію була патронажним робітником в МБФ «Єврейський ХЕСЕД», доглядала за лежачими хворими. Працювала, поки сама могла ходити. Зараз не виходить з дому. Змушена тепер сама користуватися послугами патронажних працівників ХЕСЕДу.
Яша проводить чотири роки в родині тітки його матері – Париж Ади Янкелевни. Ада та її чоловік Гриша рівно поділили свою любов та піклування між своїми дочками Галею і Раєю та Яшею. Хлопчина дуже здружився з двоюрідними сестрами. Вони показували йому місто, знайомили зі своїми друзями, намагалися щоб він не відчував себе самотнім. Після закінчення восьмого класу, Яків повертається в Білу Церкву до мами і сестри. Хлопець з дитинства дуже полюбляє співати. У хорі Будинку Культури він зустрічає свою долю у вигляді молоденької красуні Людочки. Яків йде до армії, потрапляє служити на Далекий Схід на флот. Людочка, за направленням, їде на роботу в Цибулеве, Кіровоградської області. Починається листування. Після чотирьох років строкової служби, в штабі флоту просять Якова продовжити службу ще на два роки понадстрокове. Молодий моряк погоджується, але просить відпустку, щоб одружитися з коханою. Яків їде в Цибулеве. Там він уводить Людочку, просто з-під носа її місцевих прихильників, прямо в РАГС. Високий, красивий, стрункий юнак у морській формі та щаслива наречена збирають захоплюючі погляди всіх, хто трапляється на їхньому шляху. Молодята виїжджають в Білу Церкву, де молода дружина знайомить батьків зі своїм чоловіком. Догулявши відпустку, Яків з Людою їдуть на Далекий Схід. Після демобілізації чоловіка, пара переїжджає до Ташкента, куди Людмилу направляють на роботу. Вони живуть у любові та згоді, виховують сина Сергія. Обидва сумують за Україною, за рідними. Але лише вийшовши на пенсію, повертаються до Білої Церкви, на батьківщину Людмили, до її батьківського дому. Яків щасливий знову бути поруч з Мусею та Валериком.
Валерій Фроймович Горловецький живе у своєї тітки Ліди в Києві. Тільки тепер він за документами Буйняк Валерій Федорович, син Ліди. Чоловік Ліди, Федір, був льотчиком, героєм, загинув на фронті під час бойового вильоту. Їхню єдину доньку Валерію, Ліда самотужки таємно поховала у 1942 році. Дівчинка померла від зараження крові, випадково порізавши руку. Жодні документи про смерть дівчинки не оформлювалися. Ліда з Лерою залишалися в окупованому Києві, ховалися у підвалі. Тільки час від часу Ліда виходила з підвалу, щоб здобути їжу. Тому, коли у дівчинки почався сепсис, ніхто не міг допомогти. Після звільнення Києва Ліда отримала похоронне повідомлення про чоловіка і залишилася зовсім сама. Тому вона з радістю запропонувала Любі забрати до себе її молодшого сина – Валерія. З часом, узгодивши це з сестрою, жінка виправила у свідоцтві про народження дочки її ім’я, на ім’я Валерій. Так він стає Буйняком Валерієм Федоровичем. Хлопчик закінчив в Києві школу, потім училище МВС. Після виходу на пенсію генералом МВС, працював у міністерстві енергетики. Усі ці роки він тісно спілкується з братом і сестрою.
Муся Фроймовна є незмінною головою Асоціації Ув’язнених у Білій Церкві, вона об’єднала навколо себе тих, хто так само як вони з Яковом, під час Другої світової війни проживав на окупованій території і постраждав від фашистської окупації. Яків Фроймович всіляко їй в цьому допомагає. Наша Білоцерківська Єврейська громада ініціювала і фінансувала зйомки документального фільму «РОЗСТРІЛЯНЕ ДИТИНСТВО». Цей фільм про наших білоцерківських євреїв, тих, хто пережив фашистську окупацію нашого міста і тих, хто її не пережив. Одними з головних героїв цього фільму є Горловецькі Муся та Яків.
Рокова дата 24 лютого 2022 року — тепер «братська» росія зрадницьки нападає на нашу країну. Страшні перші місяці війни — постійні бомбардування та обстріли, паніка, страх за дітей, за рідних, за себе, щохвилинне очікування новин з фронту. Асоціації страшні, весь час виринають спогади — як це було в 1941році. Яків з Людмилою, Валерій та Муся постійно на зв’язку, підтримують і підбадьорюють один одного. Валерик дзвонить з Києва брату і сестрі по десять разів на день. Ця нова війна розкрила очі на людей, яких всі ми вважали друзями, рідними, братами. Звірства російських окупантів набагато жахливіші, ніж ті, що вчиняли на нашій землі фашисти. Для Мусі і Яши це вже друга війна в їхньому житті, і їм є з чим порівнювати.
