Бродовський Ілля Хаймович народився 3 лютого 1939 року в Білій Церкві. Його батько Хайм Саневич Бродовський (1905-1944рр.), алахічний єврей. Його мама – Половинчик Рахель Лейбовна (1897-1988рр.) також з традиційної (ортодоксальної) єврейської родини. Сестра – Софія (1935р.н.) та брат – Леонід (1937 р.н.). Батьки матері – бабуся Сося та дідусь Лейб, мали восьмеро дітей – трьох синів і п’ятьох дочок, всі вони проживали в селищі Рокитне. Дід помер задовго до народження Іллі, від хвороби. Його сини загинули: старший – під час Громадянської війни, а молодші Ілля та Сруль – на фронтах Великої Вітчизняної війни, вони були офіцерами. Молодшу доньку розстріляли фашисти в Таращі коли дізналися, що вона єврейка та ще й дружина командира партизанського загону, який завдавав великої шкоди ворогам. Її чоловік загинув під час одного з партизанських рейдів в тил окупантів. Їх синів – Вову та Фелікса, переховувала українська родина, а після війни їх знайшла та всиновила одна з сестер матері – Віра Лейбовна.
Батьки Хайма Бродовського до війни жили в Білій Церкві. Фашисти розстріляли їх у 1942 році на центральній площі міста, неподалік від БРУМу. Вони поховані разом з усіма іншими розстріляними євреями в братській могилі. Його сестра Рахель залишилась живою. Вона з донькою встигли евакуюватись з Білої Церкви до Середньої Азії, ще до захоплення міста ворогом.
Друга світова війна застала сім’ю Бродовського Хайма Саневича в родинному будинку, за адресою провулок Клубний 18 в Білій Церкві. Батько керував валютним сховищем у ТОРГСИНі. Як посадова особа, він мав супроводжувати з Києва евакуаційний поїзд з цінностями з ТОРГСИНу. Йому дозволили взяти з собою дружину та дітей. У Полтаві поїзд потрапив під бомбардування. Цінності перевантажили в іншій вагон. Так вони і дісталися до Намангана. Після передачі вантажа, батько відразу пішов до війська. Дружина з дітьми оселилися у глиняній хатці, де був свій маленький двір. Рахель працювала на військовому заводі в цеху, що випускав снаряди для фронту. На цьому заводі також був цех, де переробляли овочі та фрукти на консерви для фронту. Раз на місяць жінці давали підводу, щоб вона могла навідати дітей, та мішок кісточок від абрикос, які вона привозила дітям разом із своїми обідами. Ці обіди вона не з’їдала сама, збирала для дітей протягом кількох днів. Діти з нетерпінням чекали маминого приїзду. Чистили ці кісточки, а потім їли горішки. Їх будинок стояв поряд з колгоспом. Дітки, як могли допомагали на полі і голова колгоспу розпорядився виділяти їм якісь харчі. В дворі діти обробляли маленький городик, саджали картоплю. І яка ж вона була смачнюча, ця, вирощена власноруч, відварна картопелька! Ілля пішов в садочок, його брат і сестра – до школи. Від батька з фронту був лише один лист. Дружина дуже хвилювалася за його долю, хоча старалась не виказувати свого хвилювання перед дітьми.
Після визволення Білої Церкви, Рахель з дітьми хотіла одразу повернутися до рідного міста, але її не звільняли с заводу до самого кінця війни. В кінці 1944 року Рахель Лейбовна отримала сповіщення, що її чоловік Бродовський Хайм Саневич геройськи загинув на фронті, звільняючи рідну землю. Горе накрило всю сім’ю.
І ось, нарешті, травень 1945 року. Сім’я повертається додому до Білої Церкви. Вони їхали в теплушці 22 доби. Тяжко, але це була дорога до дому! Рідне місто зустріло їх напівзруйнованим вокзалом, завалами будівель і воронками від авіабомб. Від рідного будинку в Клубному провулку лишилися тільки руїни. Вони відразу поїхали до маминої сестри Віри. Яка вже повернулася з евакуації з Уралу. Віра жила з чоловіком, дітьми, братом чоловіка Ісааком та його дружиною Рахель, в кімнаті при Домі Малюка, куди влаштувалася на роботу. Коли Вірина сім’я прийняла ще й Рахель Лейбовну з дітьми, то в 16-метровій кімнаті стало вже 11 мешканців. Ісаак залишився інвалідом після поранення на фронті. У них з дружиною не було власних дітей і він дуже прикипів до Іллі, ставши хлопчику наставником і справжнім другом. Він навчив його любити автомобілі та ремонтувати їх. Ілля закінчив школу, відслужив в армії, працював у АТП. Він часто з вдячністю згадував дядька Ісаака та його уроки, які стали в нагоді і в армії, і на робочому місті. Ілля Хаймович створив сім’ю, виростив сина, майже два роки доглядав онкохвору дружину, згодом поховав її. Зараз чоловік живе сам у власній квартирі в рідному місті. Син Руслан та онуки щоденно навідують його.
Коротенько про долю інших сестер Половинчик: Маня Лейбовна вийшла заміж за Леоніда Берковича, начальника міліції міста Харків. У них були два сини — Яків і Льодік. Разом з Антоном Макаренком Леонід Беркович організовував колонію для колишніх безпритульних дітей. Коли Макаренко писав «Педагогічну поему» у 1937 році, Берковича заарештували, як ворога народу, осудили та розстріляли. Його дружина виїхала з Харкова до Білої Церкви, до сестри Віри, але та її не прийняла, побоялась гонінь. Тоді, Маня влаштувалась медсестрою в лікарню в Пущі Водиці під Києвом. Там їй дозволили жити в комірчині при лікарні. Під час Другої світової війни жінка була фельдшером на фронті, супроводжувала санітарні поїзди з пораненими. Після війни повернулась в Пуще Водицю. Її син Яків, після арешту батька, відсидів 10 років за те, що відстоюючи його чесне ім’я, зламав щелепу людині, яка катувала його батька. Після звільнення він повернувся. Вже після смерті Сталіна в 1954 році, був реабілітований, як і його батько. Вступив до Аграрного університету на факультет меліорації. Після закінчення університету, Яків поїхав працювати в Андижан начальником управління меліорації області. Потім він працював у Херсоні. Помер прямо на робочому місці у 62 роки від інфаркту. Похований в Херсоні. Другий син Льодік загинув на фронті в боях під Москвою.
Половинчик Геня Лейбовна під час ВОВ була з дітьми в евакуації в Середній Азії. Вони всі вижили. Її чоловік з першого дня війни був військовим кореспондентом і загинув на фронті у 1943 році, знімаючи черговий репортаж.
