Биков Яким (Аким) Михайлович (Мойшевич) народився 13 травня 1947 р. у місті Сквира Київської області в родині алахічних євреїв, які суворо дотримувались кошруту. Мама – Бикова (Койрах) Голда Хаймівна (1919-1970 роки), тато — Биков Михайло (Мойша) Дмитрович (1919-2000 роки), молодший брат — Леонід (1954 р.н.), бабуся та дідусь Койрахи, Єва Хаймівна (1895-1973 роки) та Хайм Тевлевич (1892-1971 роки), та ще одна бабуся, Бикова Софія Яківна (померла 10.05.1970 року).
Початок Другої світової війни застав сім’ю Койрах у рідній Сквирі. Дідусь Хайм із бабусею Євою працювали в колгоспі. Поки родина вирішувала, що робити далі, їхати чи залишатися, ворог окупував більшу частину України. Коли, нарешті, зважилися на евакуацію, поїзди до тилу вже перестали ходити. Усі державні структури вже евакуювалися з міста. Тоді Хайм Тевлевич взяв у колгоспі коня з підводою, посадив на підводу Єву Хаймівну, дочок Голду, Маню, Лізу та сина Бориса. Їхати вирішили на Південний Урал до Оренбурзької області. Речей взяли самий мінімум. Сім’я велика і місця на підводі бракувало. Шлях був довгий та важкий. У дорозі, під час чергового бомбардування, кінь злякався і поніс. Підвода перекинулася, травмувавши бабусю Єву. До пункту призначення вона прибула ледь жива. Дідусь, навіть боявся, що не довезе її живою. На щастя, ця подорож закінчилася добре. В Оренбурзькій області для родини виділили будинок у радгоспі. Дідусь був добрим ковалем, володів мистецтвом художнього кування, тому його з родиною радо прийняли в радгоспі. Бабуся Єва більше лежала, а коли вставала, то пересувалася по будинку з великими труднощами, спираючись на милиці. Здоров’я її було підірвано, одужання йшло дуже повільно. Повноцінно працювати бабуся вже не могла, але намагалася робити хоч якісь посильні домашні справи та керувала дітьми. За Уралом жив, відомий в тих краях, цілитель-травник. Дідусь знайшов його та привіз до бабусі, щоб він, як найшвидше, поставив її на ноги. Поступово, виконуючи всі його приписи, бабуся одужала. Діти ходили до школи. Під постійним наглядом бабусі, вони вели домашнє господарство, обробляли город за будинком, допомагали в радгоспі на польових роботах і на фермі.
Дідусь Биков Дмитро був залізничником. Працював наглядачем на переїзді. Він з дружиною та дітьми: Михайлом (1919р.н.), Олександром (1922р.н.), Іваном (1925р.н.), Розою (1926р.н.) та Ніною (1933р.н.), жили на цьому переїзді в будиночку залізничного наглядача неподалік села Шамраївка. Після початку Другої світової війни Бикови, також, не встигли евакуюватися зі Сквири через те, що дідусь не міг залишити свою роботу, а замінити його не було ким. У цей час до них надійшла звістка від сестри Михайла, Рози, яка була студенткою інституту та жила у Києві. Дівчина повідомила рідним, що у неї все гаразд, і що вона їде на фронт санітаркою. Середній син, Олександр, був професійним військовим, офіцером. Він вже воював на Фінській війні. Йому, також, вдалося повідомити рідним, що він живий, здоровий і перебуває на фронті з самого першого дня війни. Дідусь Дмитро, воював ще у Першу світову війну, і був поранений. Тому у 1941 році він вже не підлягав призову за віком та станом здоров’я. Михайла також не взяли до армії за станом здоров’я – він був практично сліпим на одне око. Іван рвався на фронт, але у військкоматі йому відмовили, бо він був ще неповнолітнім. Бикови, дідусь, Мишко та Ваня, вирішили боротися з ворогом в своєму районі, та приєдналися до партизанського загону. Щоб убезпечити рідних, вони відвезли бабусю Софію з молодшою дочкою Ніною до знайомих у глухе село Строкове, Житомирської області. Там вони заховали жінок під чужими іменами. Після цього чоловіки повернулися до Сквири, і почали партизанити. Цей загін наробив багато галасу серед окупантів у Сквирському районі. Партизани не давали ворогам жодної хвилини спокою: постійно підривалась військова техніка, вибухали, стратегічно важливі для фашистів, мости, йшли під укіс ешелони з особовим складом та танками, у великій кількості знищувались офіцери Вермахту.
1942 рік був, у буквальному значенні цього слова, дуже врожайним. На полях було зібрано небувалий врожай зернових культур. Партизани не могли дозволити, щоб він пішов на користь ворогу. Вони підпалили у селі Великополовецьке весь сільськогосподарський інвентар, комбайни, молотарки, комори з пшеницею та ячменем. У момент відходу після проведення цієї акції, Івана, який прикривав відхід диверсійної групи, спіймали поліцаї. Хлопця піддавали тортурам у в’язниці, але він не виказав місце розташування загону, не видав, хто з місцевих жителів допомагає партизанам. Партизани спробували відбити бранця, проте спроба не вдалася. Врожай та техніка згоріли вщент. Розлючені окупанти, щоб залякати місцевих жителів, вирішили публічно стратити Ваню. Шибеницю поставили в центрі села. Івана повісили з табличкою на грудях: «ТАК БУДЕ З КОЖНИМ, ХТО ДОПОМАГАЄ ПАРТИЗАНАМ». У 1943 році, під час розвідувального рейду, партизанів вистежили поліцаї та влаштували їм засідку. П’ятьом розвідникам вдалося втекти, серед них був і Михайло. З собою партизани винесли тіло дідуся Дмитра, який героїчно загинув у нерівному бою з фашистами.
Про загибель чоловіка та молодшого сина, бабуся Софія дізналася від старшого сина, який знайшов їх з Ніною на дальньому хуторі Дунайка. Жінки розповіли Михайлу, що в селі Строково їм залишатися було небезпечно, бо їх видав місцевий поліцай. Але вони встигли втекти, і знайшли притулок в Дунайці, де було лише кілька будинків. Мешканці хуторка ненавиділи нацистів, і тому там жінки почувалися в безпеці. Хутір оточували болота, тож німці та поліцаї туди не заглядали. Після звільнення Сквири, Мишко перевіз маму та Ніну в рідне місто. Сам він продовжив воювати — його партизанський загін пішов далі в рейд по тилами противника, готуючи плацдарм для наступаючих радянських військ.
Після війни, родина Койрах, у повному складі, повернулася до рідного міста. Їхній будинок не постраждав. Бикови, бабуся Софія з Ніною на той час отримали кімнату в комуналці, тому що їхній будинок наглядача на переїзді був повністю зруйнований. Там вони й зустрічали Михайла, який повернувся після війни. Жінки розповіли хлопцеві про долю Рози та Сашка. Роза на фронті вийшла заміж. Вони із чоловіком служили в одному підрозділі. Після закінчення війни вони поїхали до його рідних у Казахстан. У Рози з чоловіком було троє дітей. Після смерті чоловіка та дочки, вона з другою дочкою та сином виїжджають в Ізраїль. Олександр Биков закінчив війну в Маньчжурії, потім служив у Далекосхідному військовому окрузі. У 1961 році вийшов на пенсію та переїхав із дружиною та дочками, Тамарою і Людмилою, до Кишиніва. З часом Тамара з чоловіком і дітьми, виїздить до Канади, а Люда з власною сім’єю та батьками — в Ізраїль.
У Сквирі, після війни, Голда з Михайлом зустрілися, познайомилися та одружилися. Народився Яким, потім Леонід. Яким закінчив школу, його призвали до армії. Служити він потрапив на Далекий Схід, у ту саму військову частину, якою, до виходу у запас, командував його дядько – Олександр Биков. Після армії, парубок закінчив Київський автодорожній технікум, одружився з Ганною. У них з дружиною троє дітей: Світлана (02.10.1971р.н.), Тетяна (10.11.1972р.н.) та Дмитро (28.10.1985р.н.). У 1986 році чоловік приймає участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Після цього, пройшовши курс лікування променевої терапії та реабілітацію, Якима Михайловича призначають директором швейної фабрики в Сквирі. Завдяки його вмілому та грамотному керівництву, фабрика виходить на міжнародний рівень, і починає постачати свою продукцію не лише країною, а й країнами Євросоюзу. Світлана стає лікарем онкологом і їде до Ізраїлю. Сьогодні вона відомий фахівець в цій галузі, працює у престижній онкологічній клініці. Тетяна здобуває фах технолога кондитерського виробництва. Вона живе з чоловіком та сином у Сквирі, тут і працює. Дмитро закінчує університет, потім аспірантуру. Живе із сім’єю в Києві. Своє покликання він знайшов у сфері фінансів. Викладає цю спеціальність студентам кількох Київських ВНЗ.
Після трьох інсультів, у 2003 році, помирає дружина Якима, Ганна. Згодом, Яким Михайлович одружується вдруге, з Людмилою, своєю колегою по роботі. 2015 р. у доньки Тетяни виявляють онкологію, а 2019 р. її не стало. Незабаром, визначають онкологію у Тетяниного чоловіка Валерія та сина Сашка. Але й на цьому біди не закінчуються – у другої дружини Людмили теж діагностують онкологію. Сашко їде на ПМП до Ізраїлю і проходить там серйозне лікування. Світлана всіляко допомагає та опікується племінником. Завдяки зусиллям лікарів та хворого, онкологічний процес у його організмі завмирає, настає ремісія. Валерій, також, пройшов консульську перевірку і невдовзі приєднався до сина в Ізраїлі.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, рятуючись від бомбардувань, Яким Михайлович із Людмилою евакуюються до Ізраїлю. Але довго там не побули: у онука Людмили, маленького Сашеньки, інваліда 1 групи, став прогресувати цукровий діабет та загострилися проблеми з хребтом. Хлопчик зліг. Подружжя повертається до Сквири.
Все це, та ще й участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, позначилося на здоров’ї Якима Михайловича. Діабет, гіпертонія, два інфаркти, 2 операції на серці – він інвалід 2 групи з кардіології. Незважаючи на такі серйозні діагнози, ця людина не втрачає оптимізму та доброзичливості. Завжди елегантний і підтягнутий, Яким Михайлович вселяє впевненість, що все буде гаразд. Він – опора як для своїх рідних, так і для людей, із якими його зіштовхує життя. Завжди готовий допомогти, підставити плече.
