Гофман Семен Аронович, народився 15 січня 1931 року, в смузі осілості євреїв України, в селі Райгород, Бердичівського району, Житомирської області. Мама – Гофман (Хілевич) Фріда Соломонівна (1907-1996рр.), батько – Гофман Арон Сімхович (1902-1943рр.).
Мати була з багатодітної єврейської родини. У її батька Хілевича Соломона Сімховича, крім неї, було ще семеро дітей. Він був кравцем, дружина та старші діти теж зналися на цьому ремеслі. В 1921 році, якось в ночі, в село, де вони жили, заїхала банда «Зелених». Бандити витягли Соломона Сімховича з ліжка просто на подвір’я і розстріляли його на очах у дітей та дружини. За два тижні банда повернулася. Вони під’їхали просто під хату до Хілевичів, двома підводами, завантаженими всіляким скарбом. Бандити стали на коліна перед вдовою з дітьми та просили вибачення за вбивство голови сім’ї. Виявляється, що вони вбили чоловіка просто помилково. Вбити планувалося голову села, але переплутали хати. Як компенсацію, бандити залишили вдові підводи з добром та багато грошей. Ці речі та гроші допомогли родині пережити наступні роки голодомору. Брат Фріди Соломонівни, Абрам Соломонович, у 1933 році, рятуючись від голоду, пішки пішов у Ленінград за кращою долею. Згодом він там знайшов роботу, одружився, народилося двоє діточок. У 1939 році Абрама призвали в армію, та відправили на фінську війну. Він повернувся з війни цілим та неушкодженим. У червні 1941 року, взявши на службі відпустку, чоловік поїхав у Райгородок, провідати маму. Коли 22 червня 1941 року по радіо сповістили про початок другої світової війни, Абрам почав вмовляти маму виїхати з дітьми подалі від фронту. Але мати, яка жила при німцях ще під час Першої світової війни, категорично відмовилась від’їжджати. Жінка вважала, що німці, як це було раніше, прийдуть, відкриють лавки, магазини та дозволять євреям займатися торгівлею. Прислухалась до брата лише Фріда. Проводивши сестру та племінника, Абрам і сам пішов на фронт. Його дружина з дітьми не встигла виїхати з Ленінграду. Місто потрапило в облогу. Діти померли від голоду. Дружина сама повезла їх ховати на санчатах. Повертаючись з кладовища, вбита горем, жінка попадає під трамвай. Її терміново переправляють по льоду Ладозького озера до московської лікарні. В Москві її після війни знайшов чоловік. У 1946 році у пари народився син Шлойм, а в 1948 р. – дочка Рая. У 1968 році вся родина Абрама Соломоновича виїжджає до Ізраїлю. Там чоловік помер у поважному віці в 1998 році. Мати Абрама та Фріди з шістьома дітьми була розстріляна фашистами, разом з іншими євреями, на центральній площі в Бердичеві. На місці масового розстрілу, після війни, поставили меморіал, де викарбовано ім’я всіх загиблих.
У Соломона Хілевича був рідний брат, Нахмішміл Хілевич, який був рабином в Бердичіві. Коли в село зайшли фашисти, його з дружиною та дочкою, сховав у себе місцевий батюшка. Нахмішміл одягав орарь (вбрання диякона), та разом із батюшкою правив службу в православній церкві весь час окупації. Ніхто з місцевих їх не видав. Після війни, Нахмішміл продовжував виконувати обов’язки рабина Бердичівської Синагоги, де у Фріди Соломонівни було своє власне місце. Помер він в 1977 році на 106 році життя від запалення легень. Похований в Бердичеві.
Фріда, з десятирічним Семеном, поїхала в евакуацію в Узбекистан. Їх направили в Ташкентську область в аул Чирчик. Фріда почала працювати в радгоспі поварихою на польовому стані. Семена оформили, в тому ж радгоспі, візником на бахчу та видали трудову книжку. В десять років, замість навчання в школі, хлопчина возив арбою з поля хлопок та баштані, а на поле – питну воду та продукти для кухні на польовий стан, де працювала мама. У 1943 році прийшло повідомлення, що Арон Сімхович пропав безвісти під час форсування річки Дніпро, при звільненні Києва від німецько-фашистських загарбників .
Наприкінці 1945 року Семен Аронович разом з мамою повертаються в Райгородок. Рідних немає – всі розстріляні, житла немає – тільки руїни. Фріда Соломонівна влаштовується в Бердичеві в аптеку, санітаркою в аналітичну лабораторію. Їй виділили для житла невеличку комору без вікон, просто в аптеці, де місця було тільки, щоб поставити ліжко. Там вона й жила, допоки, в 1947 році, не отримала від держави кімнату в комунальній квартирі. П’ятнадцятирічний Семен вступив до ПТУ. Там йому видали форму, забезпечили трьохразовим харчуванням та виділили місце у гуртожитку. Так вдень хлопець отримував фах у ПТУ, а ввечері навчався у вечірній школі. Закінчивши ПТУ та отримавши свідоцтво про восьмирічну освіту, Семен Аронович йде на службу в армію. П’ять років служить в авіаційній військовій частині в Ташкенті. По закінченні служби, повертається в Бердичів. У 1956 році він знайомиться, закохується та невдовзі одружується з красунею – Лангер Раїсою Серафимівною. Вони все роблять разом: разом виховують дочку Людочку, разом видають її заміж, разом перевозять її в Білу Церкву до чоловіка, разом радіють народженню онуки Свєточки. Після виходу на пенсію, вони з дружиною, знову ж разом, приймають рішення про переїзд в Білу Церкву, поближче до сім’ї дочки.
Тяжка праця з раннього дитинства вплинула на здоров’я чоловіка – ішемічна хвороба серця з ускладненнями вкладає його в ліжко. Народження правнучки Сашеньки трошки покращує настрої в родині, але ненадовго. Стан Семена Ароновича поступово погіршується. 7 листопада 2018 року він помирає. Його поховано в Білій Церкві на міському кладовищі.
Гофман (Беренгольц) Раїса Серафімівна, народилася 16 лютого 1935 р. в дружній єврейській сім’ї в Бердичеві. Мати – Лангер Яха Лейзеровна, батько – Беренгольц Серафим Якович, бабуся і дідусь по матері — Гітль Мортковна і Лейзер Лангер, а також дядя, молодший брат Яхи – Семен Лейзерович.
Батько дівчинки народився в Варшаві. У нього було троє братів – Яков Якович, Ісаак Якович, Григорій Якович і чотири сестри – Тетяна, Фіра, Любов, Циля. Його батьки в 1916 році, забравши дітей, втекли з Польщі в Україну, уникаючи єврейських погромів.
Друга світова війна знайшла всю сім’ю вдома в Бердичеві. Батька відразу призвали до армії і відправили на фронт. Пішли на фронт і його брати Яков, Ісаак і Григорій, а також брат Яхи – Матвій.
Беручи до уваги звістки, які приходили з фронту і з вже окупованої Білорусії, Яхою і її батьками було прийнято рішення втікати від війни в тил. Зібралися швидко, взяли лише саме найнеобхідніше. Евакуйовувались в Середню Азію, бо вдалося сісти тільки в потяг, який їхав до Ташкенту. Виїхали: бабуся і дідусь Лангери, їх 16-річний син Семен, Яха з маленькою Раєю. До них приєдналась її сестра Бейдерман (Лангер) Циля Лейзерівна з сином Ізей. У Ташкенті вони отримали ордер на заселення в узбецьку родину. Ця сім’я виділила їм частину будинку, в якій давно ніхто не жив. Ця частина стояла забита дошками. Дідусь з Семеном відремонтували вікна, двері та підлогу. Жінки все помили, вичистили, винесли сміття, побілили та пофарбували. Раїса з Ізею також допомагали вивозити сміття і білити стіни. Тепер ця частина будинку теж стала придатною для мешкання. Треба влаштовуватися на роботу. У Ташкенті як раз розгортали, евакуйований з лінії фронту, військовий завод. Туди потрібні були робочі руки. Циля з Яхою пішли в відділ кадрів. Отримали призначення в комплектувальний цех, де складали боєголовки для снарядів. Робота була фізично дуже важкою, працювали по 12-14 годин на день, іноді навіть ночували на заводі. Але жінки не скаржилися, бо на такій роботі давали додатковий пайок, що було не зайвим для родини. Бабуся Гітль і дідусь Лейзер вели домашнє господарство та дивилися за дітьми. Семен пішов до школи і наполегливо готувався вступати в військове училище, яке, після евакуації, дислокувалося у Ташкенті. У вересні 1943 року парубок став курсантом цього училища і переїхав у казарму. Біля будинку була земля. Узбецька сім’я, яка жила в іншій частині дому, не обробляла її. З їх дозволу, цим зайнялися сусіди-переселенці. Бабуся з дідусем зайнялися городом, їм з задоволенням допомагали Семен і діти. Тепер у єврейської родини були вирощені своїми руками овочі, і, навіть, дині. Це стало хорошим допоміжним джерелом, тому що продуктів не вистачало. Одного дня сталася біда: дідусь Лейзер заразився малярією. Його забрали в лікарню. Нажаль людині похилого віку не вдалося перемогти хворобу, він помер. Його поховали в Ташкенті. Невдовзі після цього Цилі Лейзерівні прийшла похоронка на чоловіка Якова, який загинув, визволяючи Україну. В сім’ю завітала сумна туга. Радувало лише те, що від Серафима і Матвія листи з фронту приходили регулярно. Чоловіки знали, як переживають за них рідні люди, і намагалися писати при першій можливості.
Однин з найяскравіших спогадів того періоду – про черепаху. В подальшому Раїса Серафімівна часто розповідала про це, спочатку своїй дочці, а потім онуці та правнучці. Черепаха жила на половині сусідів. Для узбецьких дітей вона була буденністю, а ось для Раї та Ізі — цікавинкою. Вони часто грали з нею, дивились за її рухами, спостерігали, як вона відкладає яйця. Коли дуже хотілося їсти, а їсти не було чого, діти, крадькома, забирали яйця, відкладені черепахою. Потім, поки ніхто не бачив, випивали їх за рогом, посипаючи сіллю. І які ж вони були смачнющі! Також в дитячій пам’яті залишилися спогади про походи з бабусею на базар, продавати або обмінювати білий хліб. Часом мамі та тітці, на заводі, у додатковому пайку, видавали білі булочки. Діти дуже хотіли їх скуштувати, але бабуся не дозволяла, тому що на базарі ці булочки можна було обміняти на декілька буханок чорного хліба, або інші продукти. По дорозі на базар і з базару, діти, які часто супроводжували бабусю, пристосувалися відламувати з булок і з хліба по невеликому шматочку, так щоб це не впадало в око та потайки, класти в рот цю смакоту. Бабуся лише сумно посміхалась, дивлячись на них, і робила вигляд, що нічого не помічає.
Закінчилася війна. Демобілізувався з армії Матвій Лейзерович. Повернувшись в Бердичів, він вислав запрошення додому, в Україну, мамі з дітьми. Ціля Лейзерівна з Ізею отримала дозвіл на виїзд, як вдова загиблого на війні. Повернувшись в Бердичів, побачивши на вокзалі зустрічаючого їх Матвія, всі просто плакали від щастя. Їхній будинок не постраждав і до приїзду мами та сестер з дітьми, Матвій привів його до ладу. Незабаром, повернувся додому і батько Раїси, Серафим Якович. Протягом півроку, в Бердичів, неушкоджені, один за одним, повернулися з фронту його брати, а з евакуації сестри. Це був радісний, і водночас, і дуже сумний час. Люди раділи зустрічі з близькими і сумували, згадуючи тих, хто не дожив до цього дня.
Рая закінчила Бердичівську середню школу, вийшла заміж за гарного та працьовитого єврейського парубка, Гофмана Семена Ароновича. Пара прожила достойне життя, в любові та злагоді, виховали чудову доньку – Людмилу, допомогли перевезти її з Бердичіва в Білу Церкву до чоловіка, погуляли на весіллі онуки Світлани, помилувалися правнучкою Сашенькою. Коли вийшли на пенсію, після довгих умовлянь дітей, переїхали з Бердичева в Білу Церкву. Людмила, її чоловік Олександр Вишнепольський і їхня донька Свєта були щасливі, що тепер Раїса Серафімівна та Семен Аронович завжди поряд.
У 2018 році Раїса Серафімівна поховала улюбленого чоловіка, після його тривалої важкої хвороби. Дочка не схотіла залишити маму сам на сам зі спогадами, забрала до себе. Люда з Олександром оточили жінку турботою та увагою. Свєта заїжджала майже щодня, щоб просто поцілувати бабусю. А правнучка Сашенька бігла зі школи до улюблених бабусі, дідуся і прабабусі. Без Семена Ароновича все просто «випадало з рук», з’явилась низка хворіб у Раїси Серафімівни. Спершу, операція з видалення апендикса, після якої пішли ускладнення, потім падіння і перелом стегна, інсульт, внутрішня кровотеча, яку лікарі не змогли зупинити…
Раїса Серафімівна померла наприкінці січня 2022 року, на руках у своїх улюблених і люблячих її доньки та зятя. Її поховали поруч із Семеном Ароновичем на міському цвинтарі в Білій Церкві. Вони при житті були разом, і тепер разом будуть назавжди.
